Дозволь мені бути...

"До пояса волосы, посветлее,рост повыше, образ поярче, аргентинское танго, глубокий голос, талия 62 к девятому мая, IQ 162 к тридцати годам. Освоить камасутру, цигун и кунгфу, четыреста шелковых платьев в шкафу, во всех смотреться как принцесса Диана, а чувство голода заменить чувством юмора." ("Perfect" невідомого автора)

Поки що почуття схоже на кохання не змушує мене плакати ночами, просиджувати вечори на підвіконнях з нескінченними чашками кави і чорними потьоками під очима та замикатися в домі і самотньо ревіти над мелодрамами. Це позитивний момент.

Воно не "надає мені крила" як RedBull, але тим не менше щось в мені змінюється на краще. Хочеться бути стрункішою, розумнішою, ще більше усміхатися, вдало жартувати, мати бездоганний манікюр та природний макіяж, дивитися нові фільми і читати улюблені книги, бігати ранком і гуляти ввечері, ходити на роботу, вчити мови, працювати над новими завданнями, слухати різну музику, навчитися нормально водити авто, завести кота, потім собаку, готувати смачну їжу. Хочеться бути дуже хорошою. Хочеться, щоб йому подобалося. Це момент, як не дивно, негативний. Я розумію, що всі ті речі я роблю для когось. Для когось я фарбуюся зранку, для когось я обираю гарні парфуми, для когось я завжди на зв'язку і на місці.

Невже я не можу полюбити себе настільки ж сильно, щоб захотіти змінитися на краще і проживати свої дні для себе?