Дозволь мені бути...

Те, що я живу в двох хвилинах ходи від парку вже всі давно знають. Як і те, що я обіцяла собі піти нарешті прогулятися, пообнімати дерева, помріяти про щось світле і тепле, порозглядати  птахів і листя на гілках. Обіцянку вдалося виконати аж сьогодні і то не так, як хотілося. Поштовхом до прогулянки стала покупка. Я спонтанно купила собі кросівки, такі теплі і зручні, такі, в яких тільки гуляти і нічого більше. Спеціально для того парку, напевно, купила, бо ж не піду розгрібати пожовкле листя носками туфлів на каблуках.

Так от, з кросівками припленталася я після роботи додому, швидко пообідала, переодягнулася в джинси і вискочила з дому прямо в парк. Ніби й настрій не треба рятувати, та і роботи є трохи - куди там гуляти. А я собі подумала "Чого я завжди так впевнена, що завтра наступить? А може я помру, не дай Бог, сьогодні вночі посеред кольорового сну про зелені шнурівки чи ше якусь фігню. А якщо завтра випаде дощ, чи сніг, чи метеорит впаде на той парк. Я ж буду страждати." От так сама себе і переконала, що треба йти. Досить вже чекати, що хтось нарешті запросить погуляти чи додумається прийти в гості у відповідь на моє запрошення. "Help yourself".

Так приємно вдихати холодне повітря, розглядати небо через гіляки старих кленів, розгортати купи листків і шукати поглядом білочок. І все одно, що за сто метрів - шумна дорога із скаженими маршрутками і поважними авто. В парку гарно і мирно... Було. До того часу, як я не зрозуміла, що звідусіль на мене насуваються футбольні фанати різного віку, статури, культури і вигляду. Виявляється, нині футбол недалеко от і збираються вони заздалегідь. Голосно ідуть, кричать-співають, поспішають зайняти свої місця на трибунах. І тут я - якась ненормальна сиджу на коріннях дерева між стежками і читаю книжку.  Я взагалі, нейтральна до спорту, але коли бачу команду гравців (незалежно від виду спорту), вболівальників, що переживають і тренерів, котрі живуть грою, то не можу стримати шаленого стукоту в грудях. Якась така гордість за них мене розпирає, чи що.  Тішуся, що є люди, насправді віддані своїй справі. Хоча, всюди є бізнесова складова, а в спорті тим більше.

З парку я принесла собі букет листя, збираючи який, чогось згадала свої безрозмірні шкільні рюкзаки повні каштанів, зібраних по дорозі додому. А ще пошкодувала, що в мене немає собаки, і кота нема, і навіть хом'яка. Видно, приходить той час, коли гостро хочеться про когось піклуватися. Чи то швидше, компенсувати брак піклування щодо себе.