Дозволь мені бути...

Осень опять надевается с рукавов,
электризует волосы - ворот узок.
Мальчик мой, я надеюсь, что ты здоров
и бережёшься слишком больших нагрузок.
Мир кладёт тебе в книги душистых слов,
а в динамики - новых музык.

Город после лета стоит худым,
зябким, как в семь утра после вечеринки.
Ничего не движется, даже дым;
только птицы под небом плавают, как чаинки,
и прохожий смеется паром, уже седым.

(Вера Полозкова)

Все рідше відкриваю вікно, щоб впустити свіже повітря в хату. На вулиці +10, всередині +20. Дорогоцінне тепло... В мене вже почався сезон засинання в шкарпетках під колір постелі - так тепліше, смішніше і взагалі якось по-дитячому. Іноді такі дитячі речі, яких ніхто не  бачить, не дозволяють з'їхати з глузду від дорослої жорстокості.

Все частіше вранці здається, що не зможу вилізти з-під ковдри. Але здоровий глузд перемагає і постійно намовляє встати нарешті, а ще радить купити будильник і поставити його біля вхідних дверей. Так далеко, щоб по дорозі до нього встигнути замерзнути і прокинутися остаточно. Доводиться прокидатися, бо я нарешті повернулася до роботи. Друг питав, чи  я рада. Я відповіла, що не дуже то й радію. Хоча щойно переосмислила своє відношення до роботи і вирішила, що таки рада. Сидіння вдома було нестерпним (бездіяльність породжує дурні думки), а той мій гнучкий плаваючий графік мало мене не добив. Тепер все по плану, по годинах і як треба - з робочим місцем, чаєм в обід і начальником вліво по коридору. Гіп-гіп, ура! А щодо роботи, то якби в мене її не було, то не було б і його - хорошого поки ще друга. Так що, гріх жалітися.

На роботі було сьогодні особливо шумно. Чи то через підготовку до великої перевірки, чи то через те, що я вже відвикла від того робочого шуму. Здавалося, що скоро Новий рік і всі поспішають закінчити свої справи до 31-го грудня, щоб встигнути прикрасити ялинку з рідними і накришити олів'є. Ще трохи і в мене були би запахові галюцинації - мені би пахло мандаринами. Але шум потроху вщух, всі заспокоїлися і розійшлися по своїх справах, а я відпрацювала чемно аж вісім годин (половину понад норми) і пішла голодна додому. Благо, що їсти наготувала вчора, а то би була ще й зла-презла сама на себе, що така незавбачлива.

Надіюся, що вираз "Люди знаходять час для того, для чого вони хочуть його знайти" хоч на половину вірний.  Давно вже в мене назрівала проблема через незнання однієї справи  і я попросила сьогодні друга порадити мені когось, хто б зміг мені з цим зарадити. Курси, платні уроки, підручники - будь що би підійшло.  А він, на мій превеликий подив, запропонував мені допомогти. Тобто не треба буде нікого і нічого шукати - будемо старатися розібратися з цим самі. Трохи мені незручно грузити друзів своїми проблемами, але раз дозволяють, то трохи можна. Тепер доведеться щонайменше навчитися прочищати карбюратор, щоб хоч якось бути корисною йому :)