Дозволь мені бути...

Знаю, що не варто робити голосних заяв, давати якісь обіцянки і смішити тим самим людей. Тим більше, що маю практику невиконання обіцянок і тенденцію до критичних змін в думках. Та все ж, кажу цього разу собі остаточно - я ніколи більше не зроблю жодного кроку назустріч. Або на мому шляху трапляються такі чоловіки, до яких важко доходить суть мого з ними спілкування, або я по життю неясно ту суть втлумачую і показую всім своїм виглядом, діями, думками, словами, поглядами, посмішками і жестами. Нічого не склеюється.

З чистою совістю можу завершувати ту епопею з назвою "Небо в його очах". Я втомилася від незнання, недорозуміння, недоговореного і не зробленого. Про те, що він не розуміє, що подобається мені страшенно, можна не переживати. Тут би вже і жираф зрозумів. А якщо не зрозумів і досі, то треба переживати за його здатність розуміти взагалі. Поїхав далеко у справах, на кілька днів, сам.  Написала смс звичайного змісту - типу, щасливої дороги, бережи себе. Жодної ніжності і соплів. Він не відповів. Я опускаю руки.

Спілкування зводжу до лише робочого. Сьогодні за 28 секунд встигла привітатися, повідомити коли і куди надіслати документи та сухо попрощатися. Він не мав чого більше сказати... Не хотів нічого більше казати. Напевно, я ще спочатку задала неправильний напрямок нашому спілкуванню - говоримо здебільшого про нього. "Запитуйте - відповідаємо". Щодо мене, то обмежуємося фразами "Як справи?-Дякую, нормально." Нічого особистого. Дуже шкода. Я віддаю більше, ніж отримую. Більше так не буду.