Дозволь мені бути...

Щастить тому, хто навколо себе має людей, з якими співпадають думки, переконання, темп розмови, настрій, біоритми. Рідко, але ж буває таке. І в мене є такі люди, небагато, але є. Хтось живе в мому місті, до когось йдуть довго листи. Мені їх не замало, але хотілося б зробити своєю ще одну людину.

Він інший. Не скажу, що кардинально, та все ж інший. Розмова з ним то постійна боротьба. Боротьба його зі мною, себе зі мною, мене з ним. В нас купа думок і мало часу. Хочеться стільки всього сказати, купу всього почути, а виходить лише перебивати і поспіхом прощатися. Після таких розмов залишається два відчуття - щастя від того, що розмова відбулася, і ненависть до себе, бо забагато я говорю.

Чи можуть люди, настільки різні, мати добрі стосунки? Чи будуть вони все життя мучити один одного і прогинатися під партнера, щоб дати йому щось сказати? Може варто шукати для спільного життя лише собі подібних - балакучих, гучних, неспокійних і веселих? Та хто тоді мене заспокоїть?