Дозволь мені бути...

"И тут ей хочется рассказать правду, всю эту чертову тонну правды, которую она везла сюда в купе, зачем-то, зная, что она все равно никому не пригодится..."
(В.Полозкова)

А якщо казати правду всім і всюди, стане легше?

"Ти прийдеш завтра?" - "Не знаю, не можу обіцяти." / "Я не хочу йти і не прийду."

"Я підторможую трохи." - "Та нічого. Буває." / "Та ти постійно тормозиш! Особливо, коли я про важливі речі говорю. Я про важливе, а ти про те, що півгодини тому. Важливе дійде до тебе завтра, але буде вже пізно."

"Ви підготуєте це все до понеділка?" - "Так. Звісно." / "Ні! Не підготую! Бо не хочу і втомилася вже. Спати хочу."

"Можна тобі подзвонити наступного тижня?" - "Можна, якщо хочеш." / "Не можна! Не треба мені дзвонити ні наступного тижня, ні наступного року."

Другі варіанти відповідей мені подобаються більше, але я ж вихована. Тому перші - реальність. Важко жити з такою реальністю.

Таки вчасно Яскрава прислала мені картинку, на якій зображений паперовий пакетик для сміття з голови. Його треба притулити до рота і наговорити туди всякої всячини, яка заважає нормально жити. Потім зім'яти і викинути. Такий собі ритуал ощищення думок. Думаю, допомагає. І де би то купити таких пакетиків хоча б з десяток?

Нема пакетиків. Я тут паперові корзинки для кексів з тяжкою бідою знайшла, то про які  ще пакетики мова.

Багато чого турбує останнім часом. Як почну одну думку, то вже так закручуся сама в собі, що не кожна вправна майстриня зможе розплутати. Знову відсутність організаторських здібносетй дає про себе знати. Не навчилася організовувати свій час. Назбирала купу роботи. Відкладала до останнього, а щоб те останнє і справді не стало останніми годинами ночі з неділі на понеділок, то запланувала всі справи на вихідні. Довести до ладу свої папери, допомогти знайомому з навчанням, дописати статтю, розібрати стос паперів на тумбочці, переписати все важливе зі старого-розтріпаного-брудного блокнота в новий, почитати книжку, дописати конспект. Ті справи мали поволі собі робитися протягом попередніх трьох тижнів. Але ж ні - я ж не мала часу. В гості, на фільм, в інтернет то час був, а для справ - зась. Складаю список. Прокрастинація...

Писала листа і наткнулася на думку, що сама вбиваю в собі все жіноче. І біда в тому, що не розумію чому. Я не ношу спідниць і суконь. А якщо ненароком і одягну якусь, то почуваю себе ніби голою. Зразу здається, що всі на мене дивляться і думають "Ото незграба! Що то вона на себе натягнула?". Я легенько фарбуюся, а коли підведу очі чи нафарбую нігті яскравим лаком, то зразу червонію від сорому. Я навіть в дзеркало соромлюся дивитися, коли виглядаю дуже добре. Сірі, чорні, сині і коричневі речі не привертають зайвої уваги. Штани зручніші, ніж спідниці. Танкетка зручніша, ніж каблук. Хвіст чи пучок акуратніший, ніж розпущене волосся. Я боюся, що мене хтось може запідозрити в жіночності, в слабкості, в романтичності чи ще в чомусь такому. Чоловіки мені часто кажуть щось на кшталт "Зате в тебе є інтелект" або "Якась ти занадто самостійна". Чи захоче хтось захистити, пригорнути, заспокоїти жінку, яка "...занадто самостійна". Думаю, що ні.

Придбала на днях яскравий лак для нігтів - починаю з нього. Гарно акуратно зробила манікюр, нігті коралового кольору (мій улюблений). Здається, не померла. Починаю почувати себе трохи менше самостійною - не дуже розженешся в своїх благих ділах, коли переживаєш за цілісність нігтів :)

Щастить тому, хто навколо себе має людей, з якими співпадають думки, переконання, темп розмови, настрій, біоритми. Рідко, але ж буває таке. І в мене є такі люди, небагато, але є. Хтось живе в мому місті, до когось йдуть довго листи. Мені їх не замало, але хотілося б зробити своєю ще одну людину.

Він інший. Не скажу, що кардинально, та все ж інший. Розмова з ним то постійна боротьба. Боротьба його зі мною, себе зі мною, мене з ним. В нас купа думок і мало часу. Хочеться стільки всього сказати, купу всього почути, а виходить лише перебивати і поспіхом прощатися. Після таких розмов залишається два відчуття - щастя від того, що розмова відбулася, і ненависть до себе, бо забагато я говорю.

Чи можуть люди, настільки різні, мати добрі стосунки? Чи будуть вони все життя мучити один одного і прогинатися під партнера, щоб дати йому щось сказати? Може варто шукати для спільного життя лише собі подібних - балакучих, гучних, неспокійних і веселих? Та хто тоді мене заспокоїть?

Останнім часом звертаю увагу на людей, які їдуть зі мною в громадському транспорті. Так як в нашому місті стало їздити ще довше, то і зайнятися нічим більше. Вчора от гарні очі побачила - аж зупинку свою "прохлопала". І очі ті аж ніяк не блакитні. Дивно чи ні, але таки дуже гарні. Наповнені, задумливі, сміливі. Цікаво, куди їхав той хлопець.

А сьогодні в тролейбусі мене чекала розплата. Ви вірите в двійників? Ну таких, що між собою ніколи не зналися, не є родичами? Я вже повірила. Вранці їхала з таким - точна зменшена копія хорошого. Все те саме - розріз очей, колір очей, форма губ і носа, згин брів, навіть зуби такі самі і пальці. Я стояла з квадратними очима. Єдине, що було іншим - різниця в віці років в десять. Як в одному місті можуть поміститися дві практично однакові людини?

Таке враження, що кілька глухих таджиків роблять ремонт на поверсі вище цілодобово. Де ж вони були, коли ремонт був потрібен мені? Гуркіт вже годин 14. Я  спочатку думала, що то в мене галюцинації якісь. А ні - дриль, молотки, вікна дзвенять. Дев'ята година вечора. Цікаво, коли закінчиться те жахіття. Тепер нарешті, я розумію анекдоти про сусідів і дриль.

*** *** ***

Знову перетрубації на роботі, в результаті яких я можу ходити на роботу не кожного дня. Здавалося б - що може бути краще? Все. Все може бути краще. Тільки б не сидіти вдома. Сьогодні друг написав "Зараз хочу додому. Коли вдома - хочу з дому." Бачу, що такий стан не в мене одної. Чотири моїх стіни тиснуть на голову, зводять вже з розуму і здається, що скоро затиснуть мене, як у якомусь фільмі жахів. Виженіть мене з хати. Заберіть мене звідси.

*** *** ***

Історія з Сірожою пішла по колу. Він дзвонить - я не піднімаю слухавку - він дзвонить. Вчора от дзвонив, а вчора я плакала гірко якраз. Не найкращий був час для розмови, тим більше з ним. Після кількох невдалих спроб поговорити зі мною по телефону він добрався і до Однокласників. Повідомлення без "Привіт" я сьогодні прочитала від нього. "Чому не відповідаєш?" Ну і як сказати людині правду? Як пояснити, що я не хочу відповідати? Чим аргументувати, крім  "просто не хочу, кохаю іншого, не хочу з тобою бачитися"? Я в ступорі. Відчуваю себе пластиліновою лялькою без очей і без рота. Не можу нічого придумати і нічого сказати, вже телефона боюся. Почуття провини мене з'їдає. Чому, я розумію, коли мене ігнорують, а люди не розуміють, коли їх ігнорую я?

*** *** ***

Я вчуся слухати. Повільно і стримано. Не знаю, наскільки мене вистачить. Я ж казала вже колись, що я надто гучна і мене забагато. Якби не Яскрава, я би так і не зрозуміла, що не даю людям і півслова вставити, а потім ображаюся, що в нас розмови сухі. Один скайп-чат при тому, що я вчуся слухати, коштує мені мінімум 20 невідправлених повідомлень. Але найцікавіще, що я так дізнаюся від людини більше, ніж би дізналася, задаючи  свої постійні "наводящие  вопросы". Цікаво, чи зможу я змінитися.

Коли вводила назву замітки, випадково ввела "Муть". Щось в таки цьому є.

Ні слова про мультфільми тут не буде, хоча, варто було переглянути пару хороших мультиків протягом своїх "типу канікул". Люблю "Мері і Макс" та до чого це?
Тут буде багато частин, розтягнених на багато днів. Терпіння вам :)

*** *** ***

Вже два місяці скоро як я не переймаюся блогом. Довго думала, в чому ж причина. А причина виявилася коктейлем з причин. Все таємне коли-небудь стає явним. Так і з моїм блогом - його вирахувала сестра. Нічого страшного в тому нема, але з'явилося відчуття, що то вже не мій блог. Здалося, що і хороший не мій, і робота не моя, і книжки якісь чужі, і думки крадені, і пісні не улюблені. Все стало не таким, як було. Друга складова затишшя - Яскрава. Я знайшла друга, з яким можна поговорити і який зрозуміє мене з половини слова, навіть з двох літер. Вона пише мені листи і дарує вірші, читає думки і говорить моїми словами. Все, що я хотіла написати сюди, я писала їй. І чемно продовжую писати.

*** *** ***

Хотілося зробити узагальнення минулого 2011-го числа десь так 30-го грудня. Хотілося та перехотілося. Новий рік прийшов, непомітно відкоркувавши пляшку шампанського і показавши мені шмат поздоровлення президента, мамине і татове обличчя і святковий концерт по ТВ. "Тоска и ностальгия меня одолевала". Якесь таке незрозуміле відчуття - суміш небажання виходити з дому, небажання зустрічатися з друзями, відраза до олів'є і відчуття самотнього існування в великому світі. 23.40. - я за кухонним столом збираю в пригорщі сльози. Плакалося щиро і мовчки. Шкодувала, що втратила багато можливостей, не зробила багато хорошого, не сказала купу слів. Жаліла, що коло мене не всі потрібні люди, а деякі з них і не підозрють, що потрібні. Мрії не збулися. Хоча - СТОП! Була в мене карта мрій. Всесвіт сприйняв її буквально. Посередині було фото (колаж-монтаж) з чоловіком на той час мрії. Зараз таке фото є насправді в мому цифровому альбомі, а от чоловік з мрії непомітно пішов собі своєю дорогою. На карті було зображення модему від Київстару (мені конче був потрібен інтернет) - саме таким я користуюся зараз. Ще були міста - в одному я таки побувала. Крім того, прибдала кілька речей зі списку, а отже, карта частково працює. Чого не отримала, про те погано мріяла.
Так от, в 23.50. я перестала розводити соплі на кухні і пішла до батьків зустрічати нове. Так слухали бій курантів, що я навіть забула загадати бажання. Прогавила знов - роззява. Всі близькі були поздоровлені дзвінками і смсками, деяким пощастило отримати листівку. Одному єдиному - хорошому і блакинтоокому - я відправила мейла. Ненав'язливо, але привітала. Крига між нами скресла вже не пам'ятаю з чиєї подачі. Мовчати не було причини.
В програмі новорічної ночі залишилося споглядання телевізора і солодкий міцний сон. Але не так сталося, як гадалося. 00.42. - лежу в ліжку і чую телефонний дзвінок. Мій хороший дзвонить, щоб мене привітати. Він не читав ще мейла, просто зателефонував. Єдиний дзвінок за всю ніч. Соромно зізнатися, але я не пам'ятаю жодного слова з тої теплої розмови. Пам'ятаю лиш його спокійний голос і свої тремтячі руки. Я не телефоную в новорічну ніч непотрібним і неважливим людям. То так, до слова.
От так з перервою в годину можна перескочити від повної втраченості до абсолютного щастя. Чим не новорічне диво?

*** *** ***

Я знову погано сплю, а краще б погано їла. Чи то вітамінів не вистачає, чи то фізичних навантажень і тому лінь мене згрібає в свої міцні обійми. В понеділок закінчиться відпочинок і в мене, як завжди, багато планів. Але розголошувати не буду - мовчання золото. А з тим постійним бажанням поспати треба точно щось робити. Може знаєте ефективний спосіб налагодити режим дня, а заразом і сну?

*** *** ***

Знаєте ж, що я хвора на книжки? Дочитала вже "Піцу "Гімалаї"", довелося одної ночі лягати півчетвертої, бо ніяк собі не могла пробачити ту недочитану книжку на столі. Тепер маю новеньку червоненьку - "Непоэмание" Полозкової - подарунок на Миколая, я так зрозуміла, від дорогої Яскравої. Люблю її, точніше всіх їх трьох - Яскраву, Полозкову і книгу. Як завжди читаю те, що хочу, замість того, що треба. А що ж можна обрати, якщо вибір постає між Полозковою і Цифровою обробкою сигналів?  

*** *** ***

Далі буде. Обіцяю.

Знаю, що не варто робити голосних заяв, давати якісь обіцянки і смішити тим самим людей. Тим більше, що маю практику невиконання обіцянок і тенденцію до критичних змін в думках. Та все ж, кажу цього разу собі остаточно - я ніколи більше не зроблю жодного кроку назустріч. Або на мому шляху трапляються такі чоловіки, до яких важко доходить суть мого з ними спілкування, або я по життю неясно ту суть втлумачую і показую всім своїм виглядом, діями, думками, словами, поглядами, посмішками і жестами. Нічого не склеюється.

З чистою совістю можу завершувати ту епопею з назвою "Небо в його очах". Я втомилася від незнання, недорозуміння, недоговореного і не зробленого. Про те, що він не розуміє, що подобається мені страшенно, можна не переживати. Тут би вже і жираф зрозумів. А якщо не зрозумів і досі, то треба переживати за його здатність розуміти взагалі. Поїхав далеко у справах, на кілька днів, сам.  Написала смс звичайного змісту - типу, щасливої дороги, бережи себе. Жодної ніжності і соплів. Він не відповів. Я опускаю руки.

Спілкування зводжу до лише робочого. Сьогодні за 28 секунд встигла привітатися, повідомити коли і куди надіслати документи та сухо попрощатися. Він не мав чого більше сказати... Не хотів нічого більше казати. Напевно, я ще спочатку задала неправильний напрямок нашому спілкуванню - говоримо здебільшого про нього. "Запитуйте - відповідаємо". Щодо мене, то обмежуємося фразами "Як справи?-Дякую, нормально." Нічого особистого. Дуже шкода. Я віддаю більше, ніж отримую. Більше так не буду.

Гризу здоровенних розмірів яблуко, слухаю музику і читаю новини і тут згадалася фраза Поваляєвої "Життя занадто коротке, щоб цілувати крокодилів". Задумалася... Як же то підійти до того крокодила, щоб поцілувати і так ще, щоб він тебе не зжер? Мудрий би такого не подумав.

Та не в крокодилах річ. Щойно повернулася з псевдо побачення. Ну на побачення та зустріч явно не тягнула, та все ж. Розповідала я вже про феноманальну телепатію з Сірожою, з тим, що колишній одногрупник. Так от, зустрілися ми сьогодні за його бажанням і моєю згодою. В мене була лише одна вільна година після 9-ї вечора і він погодився. До чого тут крокодили? А до того, що я стала зовсім консервативна в питаннях особистих. Не хочу ходити на побачення-зустрічі ні з ким, бо не бачу в жодному з них того, кого б я хотіла  бачити/чути/обіймати/смішити/годувати/підтримувати. Тому і не бачу сенсу в таких зустрічах і розмовах. І за руку не хочу нікого з них тримати, і цілувати не хочу.  А кого хочу, той на побачення не має ні часу, ні бажання. Не щастить.

Сірожа обіцяв дзвонити і хоче зустрітися наступного тижня, бо "ти ж ітак нікуди не ходиш". Герой-рятівник рятує мене від самотності. А я ж не просила.

Те, що я живу в двох хвилинах ходи від парку вже всі давно знають. Як і те, що я обіцяла собі піти нарешті прогулятися, пообнімати дерева, помріяти про щось світле і тепле, порозглядати  птахів і листя на гілках. Обіцянку вдалося виконати аж сьогодні і то не так, як хотілося. Поштовхом до прогулянки стала покупка. Я спонтанно купила собі кросівки, такі теплі і зручні, такі, в яких тільки гуляти і нічого більше. Спеціально для того парку, напевно, купила, бо ж не піду розгрібати пожовкле листя носками туфлів на каблуках.

Так от, з кросівками припленталася я після роботи додому, швидко пообідала, переодягнулася в джинси і вискочила з дому прямо в парк. Ніби й настрій не треба рятувати, та і роботи є трохи - куди там гуляти. А я собі подумала "Чого я завжди так впевнена, що завтра наступить? А може я помру, не дай Бог, сьогодні вночі посеред кольорового сну про зелені шнурівки чи ше якусь фігню. А якщо завтра випаде дощ, чи сніг, чи метеорит впаде на той парк. Я ж буду страждати." От так сама себе і переконала, що треба йти. Досить вже чекати, що хтось нарешті запросить погуляти чи додумається прийти в гості у відповідь на моє запрошення. "Help yourself".

Так приємно вдихати холодне повітря, розглядати небо через гіляки старих кленів, розгортати купи листків і шукати поглядом білочок. І все одно, що за сто метрів - шумна дорога із скаженими маршрутками і поважними авто. В парку гарно і мирно... Було. До того часу, як я не зрозуміла, що звідусіль на мене насуваються футбольні фанати різного віку, статури, культури і вигляду. Виявляється, нині футбол недалеко от і збираються вони заздалегідь. Голосно ідуть, кричать-співають, поспішають зайняти свої місця на трибунах. І тут я - якась ненормальна сиджу на коріннях дерева між стежками і читаю книжку.  Я взагалі, нейтральна до спорту, але коли бачу команду гравців (незалежно від виду спорту), вболівальників, що переживають і тренерів, котрі живуть грою, то не можу стримати шаленого стукоту в грудях. Якась така гордість за них мене розпирає, чи що.  Тішуся, що є люди, насправді віддані своїй справі. Хоча, всюди є бізнесова складова, а в спорті тим більше.

З парку я принесла собі букет листя, збираючи який, чогось згадала свої безрозмірні шкільні рюкзаки повні каштанів, зібраних по дорозі додому. А ще пошкодувала, що в мене немає собаки, і кота нема, і навіть хом'яка. Видно, приходить той час, коли гостро хочеться про когось піклуватися. Чи то швидше, компенсувати брак піклування щодо себе.

Осень опять надевается с рукавов,
электризует волосы - ворот узок.
Мальчик мой, я надеюсь, что ты здоров
и бережёшься слишком больших нагрузок.
Мир кладёт тебе в книги душистых слов,
а в динамики - новых музык.

Город после лета стоит худым,
зябким, как в семь утра после вечеринки.
Ничего не движется, даже дым;
только птицы под небом плавают, как чаинки,
и прохожий смеется паром, уже седым.

(Вера Полозкова)

Все рідше відкриваю вікно, щоб впустити свіже повітря в хату. На вулиці +10, всередині +20. Дорогоцінне тепло... В мене вже почався сезон засинання в шкарпетках під колір постелі - так тепліше, смішніше і взагалі якось по-дитячому. Іноді такі дитячі речі, яких ніхто не  бачить, не дозволяють з'їхати з глузду від дорослої жорстокості.

Все частіше вранці здається, що не зможу вилізти з-під ковдри. Але здоровий глузд перемагає і постійно намовляє встати нарешті, а ще радить купити будильник і поставити його біля вхідних дверей. Так далеко, щоб по дорозі до нього встигнути замерзнути і прокинутися остаточно. Доводиться прокидатися, бо я нарешті повернулася до роботи. Друг питав, чи  я рада. Я відповіла, що не дуже то й радію. Хоча щойно переосмислила своє відношення до роботи і вирішила, що таки рада. Сидіння вдома було нестерпним (бездіяльність породжує дурні думки), а той мій гнучкий плаваючий графік мало мене не добив. Тепер все по плану, по годинах і як треба - з робочим місцем, чаєм в обід і начальником вліво по коридору. Гіп-гіп, ура! А щодо роботи, то якби в мене її не було, то не було б і його - хорошого поки ще друга. Так що, гріх жалітися.

На роботі було сьогодні особливо шумно. Чи то через підготовку до великої перевірки, чи то через те, що я вже відвикла від того робочого шуму. Здавалося, що скоро Новий рік і всі поспішають закінчити свої справи до 31-го грудня, щоб встигнути прикрасити ялинку з рідними і накришити олів'є. Ще трохи і в мене були би запахові галюцинації - мені би пахло мандаринами. Але шум потроху вщух, всі заспокоїлися і розійшлися по своїх справах, а я відпрацювала чемно аж вісім годин (половину понад норми) і пішла голодна додому. Благо, що їсти наготувала вчора, а то би була ще й зла-презла сама на себе, що така незавбачлива.

Надіюся, що вираз "Люди знаходять час для того, для чого вони хочуть його знайти" хоч на половину вірний.  Давно вже в мене назрівала проблема через незнання однієї справи  і я попросила сьогодні друга порадити мені когось, хто б зміг мені з цим зарадити. Курси, платні уроки, підручники - будь що би підійшло.  А він, на мій превеликий подив, запропонував мені допомогти. Тобто не треба буде нікого і нічого шукати - будемо старатися розібратися з цим самі. Трохи мені незручно грузити друзів своїми проблемами, але раз дозволяють, то трохи можна. Тепер доведеться щонайменше навчитися прочищати карбюратор, щоб хоч якось бути корисною йому :)